Влог

Мирослава Павлик

фуд-фотографка, авторка фотопроекту Сто моїх жінок

Про майбутню книгу, «БДСМ-гурток», депресію, щастя в моменті, гедонізм, хто має робити перший крок у стосунках та які переваги в тому, щоб бути жінкою.

— Розкажи про “БДСМ-гурток”, на який ти ходиш.
— (сміється) Ця історія насправді дуже прикольна і дуже довга. Я хожу в SkinnyStrong Club з 2016 року. Це була середина лютого і Маша (прим. ред.: Mary Karachyna – засновниця та тренер вSkinny&Strong Club) оголосила набір до Дня закоханих. І після першого заняття я, звичайно, закохалася у цей капєц. Коли прийшла на перше заняття, наша спільня знайома – Ірина Гіль – сиділа в роздягалці і казала: “Дівчата, зніміть з мене кофту!” Я думала: “Ну, шо вона говорить?” А через годину зрозуміла, що вона мала на увазі.. Взагалі, це клуб про спорт, але він і про сестринство, підтримку, про жіноче коло і дружбу. Дівчата, яким це підходить, приходять туди і з клубу вже не йдуть. Тому що ти не змагаєшься ні з ким, а лише сама з собою. Кожна з дівчат в чомусь дуже сильна і кожна з нас приносить щось своє. І це дуже круто, бо твориться щось неймовірне. Ну і нічого б цього не було, якби Маша не почала тренувати. Там тільки дівчата і це дозволяє бути спокійною. Мені особисто не завжли комфортно, коли поряд є ще чоловіки. Просто інколи ми стогнемо, кричимо, матюкаємося, бо тренування справді важкі, але ти розумієш, наскільки стаєш сильнішою. Коли я прийшла до Маші, то не могла відтискатися від підвищення з колін. А на першому тренуванні взагалі плакала. Зараз я спокійно відтискаюся чотири підходи по десять разів від підлоги. І це взагалі не кінець світу:) І таких підходів за тренування може бути кілька. Треба ще враховувати, що в мене стоїть силіконова вкладка в оці, вона тримає мою пошкоджену сітківку, це теж докладає певних обмежень. У нас є дівчата, у яких проблеми з колінами, наприклад. Мені подобається, що Маша робить все максимально індивідуально, щоб кожна з нас відчувала себе спортивною людиною і розуміла, що вона може це робити. Все одно важко, але з часом дивишся, як стаєш сильнішою, як змінюється якість тіла. Це, напевно, найважливіше, що дають тренування. Ну і нетворкінг після. З наступного місяця ми будемо займатися ще й по суботам і разом снідати. Найважливіший крок, який я зробила за останні роки, це – прийшла до Маші. Так почалися мої зміни. Коли відчуваєш, що стоїш на землі сильними ногами в прямому значенні цього слова, то маєш можливість почати робити ще щось важливе. Багато з наших дівчат кардинально позмінювали життя: поміняли роботи, навіть сферу діяльності, хтось розлучився, хтось вийшов заміж, почали створювати свої проекти, колаборації. Стільки енергії, на яку, звичайно, приходять інші. Чесно скажу, це не всім підходить, і треба знайти своїх. Ще цікава історія є. Зазвичай коли дівчата збираються разом і п’ють вино, то роблять якусь фігню. Наприклад, телефонують колишнім:) Ну, є такий стереотип. А дівчата з клубу, коли збираються разом, то реєструються на марафони і півмарафони. А от тепер ми дійшли до такого стану, що навіть не треба вина пити. Хтось каже, що буде класний забіг, і дівчата в чаті починають кидати скріни, що зареєструвалися. Крім тої жесті, у нас є ще окремо група, яку Маша готує до забігів. І це ж ахрінєнно! Я б, звичайно, сказала, що раджу прийти до нас на тренування, але це може бути страшно. (сміється)
Знаєш, з роками… Я так кажу, ніби мені приблизно 68. З роками починаєш розуміти, що сприймаєш дівчат і жінок довкола не як суперниць, а як подруг. Жіноча підтримка дуже сильна і разом ви можете зробити ну просто офігенні штуки.

— Хто має робити перший крок у стосунках: чоловік чі жінка?
— Почнемо з того, що я вважаю себе феміністкою. І я — за партнерство в стосунках. Але я не проти і ролей, якщо про ці ролі люди домовились і проговорили все. Не просто “я думаю, що він має подумати так і, значить, я буду так діяти…” Не вважаю, що жінка має уступати і бути безкінечно мудрою. Це, бляха, така фраза, яку хочеться просто виривати з голови. Чому я маю свої бажання ставити на задній план тільки тому, що народилася дівчинкою? Ну вибачайте. У мене теж одне життя. Якщо людина, яка поряд зі мною, не розуміє це, то таки варто знайти іншу. І я переважно завжди роблю перший крок.

— Чого ти боїшся і чому?
— В принципі, я взагалі сцикло. (сміється) Серйозно! У мене є прекрасна подруга Катя і вона сказала одну круту фразу: “Сци і роби! Всім страшно, а ти сци і роби!” Напевно, так і роблю. Життя одне і таке швидкоплинне, що ти інколи сидиш і думаєш, яке сьогодні число. Я дуже довго боялася, що не достатньо хороший фотограф, не достатньо хороша людина, не достатньо хороша як дівчина, дочка. А для кого? Вже намагаюся від цього відійти, бо все у моїй голові. Цього я боюсь вже менше. Коли я перед Новим роком порахувала, скільки чого зробила, то подумала “Мативасилева, невже це я змогла?!” Я боюся втратити розум з роками. Довший період часу боялася залишитись одна. Думала, що буду нікому не потрібна, якщо не буду уступати і буду незручна. А минулого травня, коли переїхала, зрозуміла, що це такий кайф. І зрозуміла, що якщо ти внутрішньо сильний і наповнений, ти ніколи не будеш один. Раніше сприймала себе через призму чоловіків, які були поруч зі мною. А це неправильно. Треба сприймати себе як окрему самодостатню особу. І тут хочеться нагадати фразу про те, що спочатку треба вдягти маску на себе. Я вже 100500 разів в цьому переконалася.

— Чи була в тебе депресія і що стало її причиною?
— Я майже рік ходила до психотерапевтки. І так, у мене була депресія. Зараз розумію, який в мене тоді був жахливий стан, коли нічого не хочеш і коли ти навіть не маєш сили зустрітися з друзями, бо ти не маєш, що їм сказати. Постійно відчуваєш, що в грудях в тебе якась бескінечна чорна діра. Інколи можеш говорити, що все ок, але це ж неправда. А коли починаєш комусь зі знайомих розказувати про свій стан, можна навіть отримати пораду: «іди побігай чи займися спортом!” Я розумію, чому важко спілкуватися з людьми, які зовсім в мінусах. Я себе сама до цього довела, бо вважала, що треба віддавати, створювати затишок, якусь там ще фігню. А наскільки ти віддаш? Все одно кожен має якийсь запас сил і енергії. Якщо ти звідти віддав, а нічого не поклав, то воно закінчується і все – там дно. Щоб вигребти звідти, треба покласти туди. От я скаладала. Пам’ятаю день, коли йшла до психотерапевтки. Це була така весна, коли увесь парк вже в зелених листочках. І я йду і думаю: “Яке все зелене, яскраве!” Я до того це не бачила. В мене і кольори були бляклі. З того почалось моє виздоровлення.

— Про що ти мрієш?
— (сміється) А матеріальне можна? Взагалі мені хочеться бути здоровою та щасливою, займатися своєю справою і любити те, що я роблю. У мене гасло останніх років: “Роби те, що любиш. Люби те, що робиш.” Бо, бляха, інакше воно не працює. І мрію бути достатньо реалізованою в тому, що я хочу. Ну і дачу на морі – десь приблизно в Іспанії, двоповрехову, з терасою, де можна робити прекрасні зйомки.

— Які переваги в тому, щоб бути жінкою?
— Коли ти доростеш… (сміється) знов починаю. Зважаючи на те, в яких умовах жінки живуть, я просто розумію, наскільки вони сильні, витривалі, відважні і скільки багато вони можуть зробити. Це ніби перевага, але вона не завдяки, а навпаки. Було би круто, яки це була перевага завдяки. Коли я нарешті поставила себе на перше місце, зрозуміла, як швидко почала рухатись вперед. Мені подобається бути жінкою і з роками все більше, це так класно. Коли тобі 37, ти нарешті роздуплився, що ти хочеш в житті.

— Чи є в тебе хоббі, невідоме нікому?
— Інколи я в’яжу. Коли в мене поганий настрій або хочу заспокоїтися. Я давно цим займаюся, але перестала про це говорити. А, я ще дивлюся багато серіалів. Це дурні серіали такі, як “Флеш”, наприклад, щоб не навантажувати голову.

— Пісня, з якою ти себе асоціюєш.
— Є одна пісня, яка мені дико подобається. Хоча, напевно, їх кілька. Дуже важлива пісня у Океан Ельзи — “Мила моя, вставай”. Коли відбувається прям капець-капець, я її включаю і вона мене заряжає. Ця пісня дозволяє реально встати. Навіть, фізично. Ще мені дуже подобається альбом Pink “Beautiful Trauma” та пісня Hozier “Take me to church”.

— Що для тебе щастя?
— Щастя в моменті. Ти не можеш бути постійно щасливий, адже це стан, який має гострі фази. Інколи я можу йти по вулиці, підняти очі і побачити, що небо синього кольру. І думаєш: “Блін, як класно!” І це перебування в моменті дуже важливе, бо ти можеш зупинитися і побути тут і зараз. Для мене щастя – прокинутися рано і побачити, як сходить сонце. Початок дня – це щось дуже важливе, як початок всього. Я люблю збирати моменти щастя. Колись придумала проект “100 днів до весни”. Я його зробила, коли почалися жахливі події на Майдані. Настільки було страшно, що я хотіла знайти хоча б якісь моменти вдень, щоб мати орієнтири. Завжди можна знайти в дні щось таке, які робить тебе щасливим.

— Що для тебе любов?
— Ну, ми можем говорити про любов і кохання. Я багатьом людям кажу, що я їх люблю. І це правда. Тому що я люблю людей по-різному, Насправді любити можна багатьох. Але якщо ми говоримо про кохання, то хотілося б зорієнтуватися на одну людину. (сміється) Любов – це коли можеш з кимось говорити або мовчати, можеш з ним щось робити або не робити. Любов для мене – це повне прийняття. Ти любиш людину такою, як вона є, і не рокладаєш на частини. Типу: брови гарні, а вуха трохи підкачали. Це ж не любов. Якщо ти її не любиш, то відпусти – є купа людей, які її полюблять.

— Що ти цінуєш в людях і у собі?
— Вміти насолоджуватись моментом і взагалі життям. Коли я написала слово “гедоністка”, мене питали, що це таке. Мені видається, що кожен з нас народжений, щоб бути щасливим, і для того, щоб реалізувати те, що йому дуже близьке.

— У що ти віриш в цьому світі?
— В любов, в щастя. Мені хочеться вірити, що все буде добре.

— Жінка найкрасивіша, коли…
— Коли вона себе любить і коли її теж люблять.

— Книга, яку має прочитати кожен.
— Я періодично перечитую книгу Роберта Аспіна “Корпорація М.І.Ф.”. Це фентазі, але таке добре, що я перечитую її і завжди сміюся. Зараз читаю Барбару Шер “Мистецтво мріяти”. Мені дуже подобається.

— Що найважливіше в житті?
— Знайти те, що тобі подобається.

— Було таке, що в тебе ніхто не вірив?
— На щастя, вже давно не було такого, щоб ніхто в мене не вірив. І слава Богу. Насправді дуже важко жити, коли в тебе ніхто не вірить. Але якщо тобі якесь заняття приносить радість і задоволення, то треба це робити. Просто в якись момент сказати собі: “В тебе є я і я в тебе вірю”. Ну і спілкуватися з тими людьми, які в тебе вірять.

— Якщо б хтось написав біографічну книгу про тебе, яка б назва у неї була?
— (сміється) “Трошки більше”.

— Твоє улюблене місто. Опиши його.
— Я дуже люблю Львів, але давно в ньому не була. На жаль, коли я була останній раз там, то зрозуміла, що мій Львів перестав існувати. Він все одно в мене прив’язується до мого навчання, якихось спогадів. Але вже його не впізнаю. Я довший час не могла полюбити Київ. В 2007 році я переїхала сюда. Це капець — ці відстані! Насправді місто у мене пов’язане з людьми. Ще мені сподобалося містечко Сан Феліо де Гісоль в Іспанії. Воно на узбережжі моря, біля Коста Брави. Це рибацьке місто, де живуть звичайні люди своїм звичайним життям. Мені насправді подобається іспанський темперамент, він мені близький.

— Які поради собі в дитинстві ти б дала?
— Не бійся! І роби що хочеш! Наполягай на своєму! В першому класі я сиділа на першій парті не тільки тому, що погано бачила. Я тихо говорила просто тому, що боялася сказати голосно. Це зараз я можу, а тоді – ні.

— Якщо б в тебе було 3 місяці вільного часу і ніяких фінансових обмежень, то щоб ти робила?
— Я б купила кращу техніку, знімала б більше жінок і найняла би ретушера. І я б нарешті видала би книжку. Просто робила би більше з того, що я роблю зараз. Потім би кудись поїхала на тиждень. Але не сама.

— Про що ти жалкуєш?
— Жалкую про те, що мало розпитувала своїх діда, бабу і прабабцю про їхнє минуле. Колись я почала це робити, але мені не вистачає сімейних історій. Ще жалкую, що довший період часу я не вибирала себе.

— Що тебе нервує?
— Невизначенність. І коли неможливо домовитись з людьми.
— Самая безумная вещь, которую ты бы хотела попробовать.
— Зараз для мене найдикіша річ – це пробігти марафон. На даному етапі мого життя – це нереально. Оце я би хотіла зробити!

— Розкажи про свою майбутню книгу про жінок.
— Вона буде називатися “100 моїх жінок”. Знаєш, я бачу, якою вона буде, просто книжка вже є в моїй голові. Для кожної героїні буде два розвороти: один в кольорі, а інший в чорно-білих тонах. І також історії, які мені розказують дівчата. Чесно скажу, що почала цей проект#інколи_я_фотографую_прекрасних_жінок саме тому, що мені не вистачало такогоч Бо я б хотіла кудись прийти, де б мене послухали, нагодували, налили вина і не давали б порад. Де би мене безумовно любили і приймали. Де би прийшла на побачення з собою справжньою. Інколи хочеться просто з кимось поговорити, без настанов, порад і критики. Мені такого не вистачало і я сама створила це. 

Автор

vitalika445@gmail.com

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *